ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА 

1. Загальна характеристика історії міжнародного права

Існує декілька поглядів на проблему визначення часу виникнення міжнародного права. Основними з них є такі:

• міжнародне право з'явилося ще на стадії міжплемінних відносин до виникнення перших держав;

• міжнародне право з'явилося одночасно з виникненням найдавніших держав;

• міжнародне право з'явилося в кінці середньовіччя, коли в Європі утворилася система суверенних держав.

Найбільш коректною видається думка про те, що міжнародне право виникло саме з утворенням перших держав. Зрозуміло, що певні відносини між племенами існували і до зародження в них держави, однак ці відносини регулювалися не правом, а т.зв. "мононормами", а з утворенням найдавніших держав і виникненням права мононорми, за допомогою яких регулювалися міжплемінні відносини, переростають у правові норми та стають найдавнішими нормами міжнародного права.

Підходи до періодизації розвитку міжнародного права можуть бути найрізноманітнішими. Слід звернути увагу на те, що використання формаційного підходу навряд чи доцільне, оскільки динаміка міжнародних відносин і міжнародного права більшою мірою пов'язана із значними історичними подіями (війни, перемир'я, географічні відкриття тощо), ніж із певним способом виробництва.

У процесі історичного розвитку міжнародного права доречно виділяти такі основні етапи:

1. Від часу виникнення перших держав до падіння Римської імперії (476 p.).

На додержавній стадії відносини між племенами не мали систематичного характеру. Перші систематичні міжнародні відносини виникають у період зародження найдавніших держав (кін. III -поч. II тисячоліть до нашої ери). Учасниками міжнародних правовідносин в той час були не народи і не держави, а їх монархи. Найдавніший відомий міжнародний договір був укладений у XIII ст. до н.е. між єгипетським фараоном і царем хетів і передбачав встановлення миру між ними, а також надання військової допомоги та допомоги у придушенні повстань рабів. Особливістю цих відносин були спонтанність та вузько регіональний характер. Крім того, народи ранніх держав вважали себе обраними, а всі інші - неповноцінними, варварськими, тому норми, що регулювали міжнародні відносини відзначалися високим рівнем жорстокості та ксенофобії. Наприклад, давньоіндійські Закони Ману (II ст. до н.е. -1 ст. не.) усі сусідні племена та держави визнає ворогами.

Саме в цей час виникають перші правила війни, засновані на звичаях і традиціях. Зокрема, у Стародавніх Римі, Індії та деяких інших державах заборонялося використовувати отруйну зброю. Велике значення для тогочасних міжнародних відносин мали релігійні норми. Зокрема, у Давньому Римі акт оголошення війни завжди супроводжувався релігійним обрядом.

Уже на стародавньому етапі розвитку міжнародного права простежуються зародки дипломатичного та консульського права. Навіть сам термін "дипломатія" походить з античних часів: грецькі держави постійно направляли одна одній посольські місії. Повноваження посольської місії підтверджувалися "дипломаток)" - двома стуленими разом дерев'яними дощечками, покритими воском. Тоді ж виник і звичай недоторканності послів. Зокрема, коли у Карфагені були вбиті римські посли, Рим не вжив відповідних заходів, гарантувавши недоторканність карфагенським послам. У давньогрецьких полісах існували проксени - спеціальні посадові особи, діяльність яких спрямовувалася на створення сприятливих умов для іноземців, перш за все купців. Діяльність давньогрецьких піроксенів фактично є прообразом сучасних консульських відносин між державами.

Характерними ознаками правового регулювання міжнародних відносин на першому етапі є антигуманність, спонтанність, епізодичність, відсутність єдиної системи міжнародного права у світі, що зумовлювалося відсутністю єдиної системи міжнародних відносин. Головними центрами міжнародних відносин були Стародавні Єгипет, Індія, Китай, Греція та Римська імперія. Основними

джерелами відповідних правових норм були звичаї та міждержавні мирні, торгові та консульські договори.

2. Від падіння Римської імперії до Вестфальського мирного договору 1648 р.

Міжнародне право у середньовічній Європі зазнало значного впливу католицької церкви та римського права, однак за своєю сутністю воно мало чим відрізнялося від міжнародного права, що регулювало стосунки між рабовласницькими державами. Єдиного міжнародного права, загального для всіх не існувало, утворилося кілька центрів міжнародних відносин у Західній Європі, Візантії, арабських халіфатах, Індії та Китаї. Поступово Європа стає центром міжнародних відносин та міжнародного права. Виникають погляди про необхідність відмови від війни як способу розв'язання міждержавних спорів, про необхідність правового регулювання воєн, вільний характер світового океану. Цікавим є той факт, що ще у XV ст. чеський король Іржі Подебрат висунув ідею про утворення єдиного союзу європейських держав та організації колективної безпеки у Європі. В цей час продовжують розвиватися право міжнародних договорів, дипломатичне та консульське право.

На завершення другого етапу склалися такі основні положення міжнародного права:

• Світовий океан має бути вільним для судноплавства всіх держав.

• Кожна держава володіє суверенітетом.

• Ведення війн має підпорядковуватися певним правилам і звичаям.

• Деякі держави можуть не брати участь у війнах, а зберігати нейтралітет.

3. Від Вестфальського мирного договору 1648 р. до Віденського конгресу 1815 р. Міжнародне право розвивається під впливом здобутків першого етапу, філософських поглядів

Нового Часу, ідей природного права, котрі знайшли своє закріплення в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. та Конституціях Франції 1791 та 1793 рр. Найбільший вплив на тогочасне міжнародне право справила робота Гуго Гроція "Про право війни та миру", у якій він розглядав міжнародне право як право, засноване на звичаях та угодах держав, не заперечуючи, проте, і ролі природи та божественних законів як джерел права.

Вестфальський мирний договір 1648 р. заклав основи класичного міжнародного права. Цим договором встановлювалася система Європейських держав, їх кордони, принцип політичної рівності, закріплювалося право держав на територію і територіальне верховенство, на рівноправ'я європейських держав незалежно від державного ладу та панівної релігії. На цьому ж етапі відбуваються так звані великі географічні відкриття та колонізація Європою країн Африки, Азії, Америки. Саме відтоді і до нині міжнародне право залишається євроцентричним, а європейські цінності набули універсального характеру.

Цей етап ознаменувався такими здобутками міжнародного права:

• Народ розглядається як джерело влади в державі. Звідси змінюються уявлення про державну територію. Якщо в епоху феодалізму це була приватна власність монарха, то тепер територія набуває публічно-правого статусу.

• До міжнародного права входить поняття прав людини як основної, універсальної цінності.

• Остаточно формується принцип свободи відкритого моря.

• Відбувається активний розвиток дипломатичного права.

• Сформувалися основні уявлення про міжнародно-правове визнання.

• З'явилося поняття постійно нейтральних держав.

4. Від Віденського конгресу 1815 р. до наших днів.

На цьому етапі відбувається становлення та розвиток сучасного міжнародного права. В цілому він поділяється на три періоди:

а) від Віденського конгресу 1815 р. до першої світової війни.

Значний вплив на розвиток міжнародного права цього періоду мали французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. та Декларація незалежності СІЛА 1776 р.

Віденський конгрес 1815 р. завершив боротьбу союзників проти режиму Наполеона. Підсумковий Акт конгресу та додатки до нього закріплювали нові кордони між європейськими країнами, оголошували вільним судноплавство по міжнародних ріках, забороняли торгівлю неграми, фіксували поділ дипломатичних агентів на класи.

Значно зростає роль міжнародних договорів, крім мирних та торгових широке розповсюдження здобули консульські договори, договори про мореплавство, правову допомогу, боротьбу з піратством, торгівлею жінками тощо. Для розв'язання спорів між державами починає використовуватися міжнародний арбітраж.

Розвиток техніки та промисловості у другій половині XIX ст. призвів до включення до сфери міжнародного права норм, спрямованих на регулювання міжнародної системи транспорту та зв'язку. Зокрема, був встановлений режим свободи судноплавства на міжнародних ріках - Рейн, Дунай, Ельба в Європі, Міссісіпі та Св. Лаврентія в Америці, Конго і Нігер в Африці. У 1874 р. було засновано Всесвітній поштовий союз та встановлено свободу транзиту поштових відправлень. У 1875 р. прийнято конвенцію про Телеграфний союз, а у 1890 р. - багатостороння Залізнична конвенція.

Починаючи з другої половини XIX ст. значна увага приділялася попередженню війни, врегулюванню порядку ведення бойових дій та забороні окремих видів зброї. Однак більшість досягнень цього періоду була перекреслена першою світовою війною. Так, у 1856 р. була прийнята Паризька декларація про право морської війни. Низку міжнародних конвенцій з права війни і миру було прийнято на Гаазьких конференціях 1883, 1899, 1907 pp., зокрема, Конвенції про закони і звичаї сухопутної війни, про заборону розривних куль, про бомбардування під час війни за допомогою морських сил, про права та обов'язки нейтральних держав у морській війні тощо. Проте підчас війни практично усі держави вели бойові дії із застосуванням заборонених видів зброї та недозволеними способами.

б) між світовими війнами (1919-1939 p.).

Головною метою міжнародного права на цьому етапі було підтримання системи миру, встановленої Версальською мирною угодою. З метою підтримки миру і безпеки у 1919 р. створено Лігу Націй. Проте через політичний тиск з боку різних країн ця організація не стала дієвим механізмом попередження війни.

Найбільшим недоліком Ліги Націй була відсутність механізмів забезпечення примусового виконання прийнятих рішень та істотний політичний тиск на неї з боку провідних держав. Зокрема, через такий тиск на фактично було зірвано спробу встановити інститут притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності військових злочинців, оскільки західні держави не сприймали ідею засудження кайзера Вільгельма II. З боку СРСР мала місце спроба дати визначення агресивної війни та розробити механізми запобігання агресивних воєн, але через протидію західних держав відповідну конвенцію підписали лише СРСР та його сусіди (Естонія, Латвія, Польща, Румунія, Туреччина, Персія та Афганістан) і особливого значення вона не мала.

В цей же час стає очевидним необхідність систематизації міжнародного права та визначення його основних принципів. У 1930 р. була скликана Гаазька конференція з кодифікації міжнародного права, проте її робота не дала результатів, що не в останню чергу зумовлювалося небажанням держав зв'язувати свої руки в умовах загальної мілітаризації.

в) після другої світової війни (з 1945 p.).

Цей етап розпочався зі створенням ООН і отримав назву сучасного міжнародного права. Головною тенденцією сучасного міжнародного права є спрямованість на захист прав людини та забезпечення міжнародної безпеки. Рисами сучасного міжнародного права є:

• гуманізм;

• універсальність - міжнародне право єдине для всіх держав і народів;

• євроцентризм;

• наявність міжнародно-правових механізмів, які дозволяють примушувати ту чи іншу державу виконувати норми міжнародного права, наприклад, заходів міжнародної відповідальності;

• загальна спрямованість на захист прав людини;

• відсутність регіональних систем міжнародного права. Це не означає відсутності регіональних особливостей, наприклад, європейського чи мусульманського права, але всі регіональні норми мають бути підпорядковані загальним принципам міжнародного права.

2. Поняття, предмет, метод і функції міжнародного права

Існують дві самостійні правові системи - внутрішньодержавна і міжнародна. Термін "міжнародне право" склався історично. У середні віки, коли виникла ідея створення права, що регулювало б відносини між державами, юристи звернулися до авторитету римського права. Проте останнє не знало подібного поняття. Воно оперувало поняттям "jus gentium" (право народів), до

якого включалися норми, що регулювали відносини римських громадян з іноземцями і відносини останніх між собою на території Риму, а також норми, спільні для країн, залежних від Римської імперії. Згодом назву було модифіковано - "jus inter gentes" ("право між народами" чи "міжнародне право"). Слід, проте, зауважити, що назва "міжнародне право" досить умовна, оскільки це право регулює відносини не між народами, а між державами та їх об'єднаннями.

Міжнародне право також часто називають "міжнародним публічним правом", відмежовуючи його таким чином від міжнародного приватного права. Між міжнародним приватним та публічним правом існує певний взаємозв'язок, зумовлений тим, що їхнім предметом є правовідносини, які виходять за межі юрисдикції однієї держави. В той же час, міжнародне публічне і приватне право являють собою абсолютно різні правові явища. Міжнародне публічне право регулює публічно-правові відносини між суверенними державами, їх об'єднаннями та утвореними ними міжнародними організаціями. При цьому міжнародне публічне право як система норм існує незалежно від національного права, тобто паралельно з ним. Норми міжнародного публічного права не можуть бути прийняті однією окремо взятою державою, вони завжди виражають погоджену волю декількох держав. Міжнародне ж приватне право регулює приватноправові відносини, ускладнені іноземним елементом. Норми міжнародного приватного права складають частину національної системи права і видаються державою самостійно, погодження змісту цих норм з іншими державами не є вимагається.

Міжнародне право - це сукупність юридичних норм та принципів, що створені шляхом спільного волевиявлення держав з метою регулювання їх взаємних правовідносин та інших правовідносин,^щтгвиникають у сфері інтересів міжнародного співтовариства.

Предмет регулювання міжнародного права, так само як і права внутрішнього становить певний комплекс суспільних відносин. Ці відносини складаються між суб'єктами міжнародного права: державами, міжнародними організаціями та деякими іншими. Головною рисою міжнародних правовідносин є те, що вони за своїм характером і змістом виходять за межі компетенції та юрисдикції окремої держави. Такі відносини стають об'єктом спільної компетенції та юрисдикції кількох держав або міжнародної спільноти в цілому.

Предмет міжнародного права складають такі основні групи суспільних відносин:

1) правовідносини, що виникають з приводу загальнолюдських цінностей та інтересів, які невіддільні від співробітництва всіх держав і потребують узгоджених рішень. Це стосується, зокрема, міжнародної безпеки, глобальних екологічних проблем, правового режиму космічного простору тощо;

2) правовідносини, що хоча і не складають загальнолюдського інтересу, але можуть бути врегульовані лише на основі спільних зусиль двох або кількох держав (наприклад, визначення державних кордонів, встановлення дипломатичних стосунків);

3) правовідносини, які, для забезпечення їх більш ефективної реалізації, повністю чи частково переводяться із сфери виключної внутрішньої компетенції держав до компетенції міжнародної. Так, права людини як вища та універсальна цінність не відносяться сучасним міжнародним правом до виняткової компетенції держави. Якщо держава порушує визнані міжнародною спільнотою права людини, для неї відповідно до міжнародно-правових процедур, можуть настати несприятливі для неї наслідки, наприклад, виключення з міжнародної організації, економічна блокада тощо.

Міжнародне право характеризується наявністю особливого методу. Застосування до міжнародного права класифікації методів правового регулювання за аналогією з національним правом (зокрема, виділення методів зобов'язання, заборон та дозволу) було б необгрунтованим, оскільки національне право виражає суверенну волю держави, обов'язкову для усіх підпорядкованих осіб, тоді як міжнародне право виражає взаємну погоджену волю рівноправних учасників (держав та міжнародних організацій). В цілому міжнародне право має погоджувальний метод правового регулювання. Специфіка методу міжнародного права полягає, преш за все, у порядку утворення міжнародно-правових норм, які не можуть виникнути інакше, ніж в результаті погодження волі суб'єктів міжнародних правовідносин. Крім того, у міжнародному праві відсутній механізм примусу, а міжнародно-правові норми мають виконуватися державами та міжнародними організаціями добровільно.

Сучасне міжнародне право виконує такі основні юридичні функції:

координаційна - у нормах міжнародного права втілюються спільні для усіх держав стандарти та моделі поведінки. Так, дотримання норм міжнародного космічного права дозволяє державам уникати взаємних перешкод під час використання космічних просторів;

• регулятивна - норми міжнародного права встановлюють конкретні правила поведінки у тих чи інших міжнародних сферах;

• охоронна - норми міжнародного права покликані захищати законні права і інтереси держав та народів;

• забезпечувальна - норми права спонукають держави виконувати міжнародні зобов'язання. Це, зокрема, стосується інститутів міжнародної відповідальності та механізмів контролю за дотриманням міжнародних договорів.

Крім юридичних, міжнародне право виконує також і соціально-політичні функції, зокрема, інтегруючу, стабілізуючу, інформаційну, ідеологічну, виховну тощо.

В науці не існує єдиного підходу до визначення системи міжнародного права. Зокрема, традиційним є розуміння міжнародного права як системи загальних принципів, договірних та звичаєвих норм, які об'єднуються у галузі, підгалузі, інститути та субінститути. З таким підходом тісно пов'язаний і поділ міжнародного права на загальну та особливу частини. Якщо перша складається з основних норм та принципів, спільних для усіх галузей міжнародного права, то другу становлять самі ці галузі права, наприклад, міжнародне консульське, дипломатичне, гуманітарне, морське, економічне, космічне, транспортне та інші галузі міжнародного права. Існує також-поділ системи міжнародного права на загальне (універсальне) міжнародне право та регіональні системи міжнародного права (європейську, ісламську, латиноамериканську тощо).

3. Поняття та класифікація норм міжнародного права

Міжнародно-правова норма - це правило поведінки, що визнається державами та іншими суб'єктами міжнародного права в якості обов'язкового та забезпечується юридичними засобами.

Поряд із традиційним для усіх галузей права поділом норм на матеріальні та процесуальні, норми-цілі, норми-принципи, регулятивні, охоронні та захисні норми тощо, існують специфічні класифікації правових норм, притаманні саме міжнародному праву.

1. За сферою дії виділяються такі види міжнародно-правових норм:

• універсальні - норми, що діють на загальносвітовому, глобальному рівні. Специфікою цих норм є те, що вони утворюються не окремими державами чи їх групами, а світовим співтовариством в цілому. Більшість цих норм є або звичаєвими, або утвореними в результаті кодифікації міжнародно-правових звичаїв;

• регіональні - норми, що діють на рівні певного регіону. Досить часто регіональні норми переростають в універсальні. Наприклад, принцип непорушності кордонів вперше був закріплений Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. як регіональна (європейська) норма-принцип, проте майже одразу цей принцип був визнаний і загальним принципом міжнародного права;

• партикулярні (локальні) - норми, дія яких поширюється на відносини з обмеженим колом учасників, як правило з двома. Партикулярні норми, як правило, встановлюються міжнародними договорами, проте існують і партикулярні міжнародно-правові звичаї, зокрема, Міжнародний Суд ООН посилався на локальні міжнародні звичаї при розгляді справи про право транзиту через територію Індії та в деяких інших справах.

2. За юридичною силою норми міжнародного права поділяються на:

• імперативні норми або норми jus cogens - незмінні норми, обов'язкові для всіх учасників міжнародних правовідносин. Ці норми завжди є універсальними і виражають волю світового співтовариства в цілому. Тому норми jus cogens, зокрема, не можуть бути змінені за згодою двох чи більшої кількості країн. Відповідно до ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. імперативною нормою міжнародного права є норма, що приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої недопустиме і яку може бути змінено тільки наступною нормою міжнародного права, що носила б такий же характер. Будь-який міжнародний договір, що суперечить нормам jus cogens, має визнаватися недійсним;

• диспозитивні - норми, які дозволяють відступати від їх вимог за взаємної згоди усіх учасників правовідносин. Іноді в науці заперечується наявність подібних норм у міжнародному праві, проте практика діяльності Міжнародного Суду ООН доводить їх існування. Міжнародний суд ООН неодноразово визнавав законними ситуації, коли сторони за взаємною згодою у відносинах між собою не лише уточняли зміст загальних норм міжнародного права, а й призупиняли їх дію.

3. За способом утворення та формою існування розрізняються:

• звичаєві норми міжнародного права;

• договірні (конвенційні);

• норми рішень міжнародних організацій, зокрема міжнародних судів та арбітражів.

Від норм міжнародного права необхідно відрізняти міжнародні узвичаєння, тобто певні правила поведінки держав чи їх представників, які не мають правового характеру. Міжнародні узвичаєння стосуються найменш важливих аспектів відносин між державами, зокрема міжнародного етикету, і не мають юридичних засобів захисту. Порушення узвичаєнь може тягти різноманітні неправові наслідки, в т.ч. політичні, моральні, культурні, але характеру міжнародного правопорушення порушення міжнародного узвичаєння не має.

4. Основні принципи міжнародного права

Основні принципи міжнародного права - це найважливіші керівні засади міжнародного права, загальні норми, які мають найвищу юридичну силу і становлять основу всієї міжнародно-правової системи.

Значення основних принципів міжнародного права полягає в тому, що вони виступають головним критерієм оцінки правомірності дій держав та міжнародних організацій, а також правомірності новостворюваних норм міжнародного права. Крім того, у випадку виникнення міжнародного спору, не врегульованого нормами права, він має вирішуватися саме на підставі основних принципів.

Основні принципи міжнародного права сформульовані як норми jus cogens, тобто норми, що мають вищу імперативну силу і не можуть бути змінені інакше, як за спільною згодою усіх без винятку країн.

Основні принципи міжнародного права сформульовані у ст. 2 Статуту ООН та у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 p., а також у деяких інших міжнародних актах, зокрема у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва у Європі 1975 р. Такими принципами є:

• принцип поваги до прав людини;

• принцип незастосування сили чи погрози силою;

• принцип вирішення міжнародних спорів мирним шляхом;

• принцип територіальної цілісності та недоторканності кордонів;

• принцип невтручання у внутрішні справи інших держав;

• принцип рівноправ'я та самовизначення народів;

• принцип суверенної рівності держав;

• принцип співробітництва;

• принцип добросовісного виконання міжнародних договорів;

Наведені принципи є взаємопов'язаними, тому при тлумаченні та застосуванні кожний принцип має розглядатися виключно з урахуванням усіх інших принципів. Всі названі принципи мають однакову юридичну силу норми jus cogens. Проте це не означає, що основні принципи не утворюють ієрархічної системи. Так, наприклад, у випадку порушення певною державою прав людини інші держави можуть застосовувати до неї різноманітні санкції, в т.ч. бойкотування та економічні ембарго. У цьому випадку чітко простежується пріоритет принципу поваги прав людини перед принципами невтручання у внутрішні справи, співробітництва та добросовісного виконання міжнародних договорів.

5. Джерела міжнародного права

Джерела міжнародного права - це його зовнішні форми, в яких закріплюються міжнародно-правові норми.

Формальний перелік джерел міжнародного права наведено у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Такими джерелами є:

• міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безумовно визнані державами;

• міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної правовою нормою;

• загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

• судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців публічного права різних націй як засіб для визначення правових норм.

Основними джерелами міжнародного права є міжнародний договір та міжнародно-правовий звичай. Саме вони безпосередньо містять норми міжнародного права. Інші джерела мають допоміжний характер, використовуються в тих випадках, коли відсутня писана або звичаєва норма, а також для тлумачення норм міжнародних договорів або звичаїв.

Судові рішення і правова доктрина Статутом Міжнародного Суду ООН визначено як допоміжне джерело права, і у своїй діяльності Суд може посилатися на них лише при розгляді конкретної справи і тільки за умови, що сторони попередньо на це погодилися.

Міжнародний договір в цілому можна визначити як угоду між двома або більше державами чи іншими суб'єктами міжнародного права, спрямовану на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків.

Міжнародні договори можуть мати різні форми та назви (конвенція, пакт, трактат, протокол, обмін нотами, підсумковий акт міжнародної конференції тощо), але вони мають єдину сутність як джерела міжнародного права. Структура договору, як правило, містить преамбулу, основну частину та заключні положення. В залежності від кількості сторін міжнародні договори бувають двосторонні й багатосторонні. За рівнем укладення розрізняють міждержавні, міжурядові та міжвідомчі договори. За сферою дії договори поділяються на політичні, економічні, договори з спеціальних питань та інші. Крім того, є міжнародні договори, котрі підлягають ратифікації і такі, що їй не підлягають.

Міжнародно-правові звичаї, на відміну від договорів, не мають писаної форми. Вони створюються внаслідок тривалої практики держав, яка в силу три